Путівник по урвищу й околицях

Поезія Марини Пономаренко акумулює наше проживання війни як буденної неможливості, як недійсної дійсності, як смертельно надривної жаги до (за Стусом) самособоюнаповнення в час, коли всю душу, здається, випито до дна.

Це дуже болісна, іноді навіть розпачлива, але у висліді затято життєствердна поезія, яка спирається на іронію не як на костур, а як на підвалину, що дає змогу не лише міцно встояти на ногах, а й з гордою надією дивитися в майбутнє.