Критика сили судження

«Критика сили судження» (1790) Імануеля Канта знаменує собою завершальний етап «критичної справи», що була розпочата в «Критиці чистого розуму» (1781/1787) і продовжена в «Критиці практичного розуму» (1788). Цю третю «Критику» переважно розглядають як естетичну теорію, яка вибудовується на підставі аналізу своєрідності суджень смаку: вони є естетичними, а не логічними, незаінтересованими, позбавленими якоїсь цілі та все ж претендують на певну форму загальнозначущості. Доцільність постає ключовим поняттям не лише для естетичної частини твору як «доцільна настроєність наших спроможностей пізнання», але також для телеологічного розгляду природи і навіть для цілого твору, в якому йдеться, зрештою, про опосередкування між природою і свободою. Сила судження виступає при цьому тією інстанцією, яка відіграє вирішальну роль як в естетиці, так і в телеології. Надзвичайний вплив Кантової третьої «Критики» вже відчутний при зародженні німецького ідеалізму і романтизму, але він триває аж до сьогодення...